До 150-річного ювілею Лесі Українки вирішили трохи пофантазувати та спробувати уявити собі Лесю в наш час. Трохи про інста Лесі з подорожі до Сан-Ремо.
В середу рано виїхала з Відня. У Венеції на сей раз не спинялась (проїхала повз неї вночі) в Мілані спинилась на 5 годин (від поїзда до поїзда), щоб записатись в бібліотеці італьянській, і вже нігде там не бігала, нічого не оглядала. В Генуї переночувала, щоб не в’явитись до Садовських серед ночі та не збивати тривоги, а виїхала вдень і отож о 5 вечора була тут. Тут літо ще куди не скінчилось і всі мешканці villa Natalia возяться в саду, копають, садять, поливають, всі ходять в батистових блузках і солом’яних шляпах
.
На вулицях повно квітів, за якими я так скучила. Після прохолодного Відня тут все живе, яскраве… А що тішать мене мої улюблені ромашки, яких тут досталь довкола поруч із трояндами.
А ще взнала тут (та й не змогла стриматися би не зайти) затишну кав‘ярню, чи радше невеличку ресторацію… щось таке в ній є рідне, таке наче домашнє… і з іншого боку казкове… усе в червоно-чорних благородних кольорах, а ще трохи золотого, і все це при білих маркізах, що напинаються на теплому ще вітерцеві. Тут, до мого щирого подивування, окрім італійських ласощів, є й мої улюблені англійські кекси з крюшоном, що їх я так часто готувала, як гостювала в Франків, і бракує до них лиш кизилового варення. Але що вже, вартує дячити долю й за це)
Взагалі проти Австрії мені Італія, а надто Сан-Ремо, здається «дома»: тут і тепліше, і привітніше і природа, і люди. Всі мене прийняли як рідну. Хата у мене та сама, що й торік, і все по-торішньому.
